Від «Ти [Романтика]» до «Ребелії [1991]»: новий етап розвитку проєкту МУР та популяризація шістдесятництва (ІНТЕРВ’Ю)

У Палаці дозвілля «Листопад» в Полтаві відбувся мюзикл «Ребелія [1991]» від творчого об’єднання МУР. Тут розповідається про боротьбу за незалежність України та постаті Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської та інших діячів українського руху.

У фоє публіка почала збиратися ще за кілька годин до початку вистави. Кожен глядач отримував буклет, стилізований під газету, з інформацією про персонажів, акторський склад та процес створення мюзиклу.

На одній сцені ожили постаті Алли Горської, Василя Симоненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та інших знакових українських інтелектуалів. У двох актах глядачі побачили історію боротьби — від радянської доби до становлення незалежної України.

Команда «Новин Полтавщини» поспілкувалася з творцями вистави, яка збирає аншлаги по всій Україні. Це історія про українську молодь, яка знайшла свою нішу і влучила в культурний нерв часу. Тож як народжувалася «Ребелія [1991]», що було найскладнішим у процесі підготовки, наскільки важливою є історична глибина та що буде після цього проєкту — про це в інтерв’ю нам розповіли співзасновник МУР Микола Шмундир та один із провідних акторів «Ребелії [1991]» Валерій Величко.

Михайло: Вистава «Ребелія [1991]» вже виглядає як окреме культурне явище. Тобто ми говоримо і про тури Україною, і про великі аншлаги. Для вас це логічне продовження «Ти [Романтика]» чи вже новий етап розвитку МУР?

Микола: Це вже, напевно, новий етап розвитку МУР. Ми зараз у другій половині другого всеукраїнського туру «Ребелія [1991]», і паралельно вже почали працювати над третьою виставою — тобто це буде зовсім новий крок.

Так, «Ребелія [1991]» — це зовсім інша річ, ніж «Ти [Романтика]». Валерій може це підтвердити, бо він грав і там, і зараз грає тут. Це значно масштабніша і, особисто для мене, складніша, комплексніша робота. Тому я б їх не порівнював, хоча вони й вийшли майже одна за одною.

Нам було важливо показати, що ми здатні створювати якісний продукт системно, а не просто один раз «вистрілити». Цей мюзикл для нас — це ще й перевірка самих себе: чи можемо ми стабільно робити сильні речі.

Михайло: А скажи, будь ласка, що таке «Ребелія [1991]»? Як народилася її ідея?

Микола: Слово «Ребелія» означає бунт, повстання. Як саме народилася ідея — вже, чесно кажучи, складно пригадати в деталях. Це, мабуть, краще розповість Саня Хоменко. Наскільки пам’ятаю, він разом із Ярославою Гресь обговорював це в «Макдональдсі». Було багато варіантів: ми думали зробити виставу про Корольова, були ідеї про Лесю Українку. Але в якийсь момент ми зупинилися на темі незалежності та шістдесятництва.

Валерій: Тут, як мінімум, важлива масовість. Можна було б зробити виставу про одну людину, але тут є можливість розповісти про багатьох наших митців, інтелектуалів — і створити ще одну важливу історію.

Микола: Багато людей, яких ми бачимо на сцені, для мене раніше були абсолютно невідомими. Я не те що в школі про них не знав — я дізнався про них уже під час роботи над виставою. Наприклад, я не знав, хто такий Дзюба, не знав, хто така Горська. Повного розуміння не було. А це люди, які безпосередньо долучилися до того, що наша країна сьогодні є незалежною. І про це дуже часто забувають.

Валерій: Попит на такі історії — величезний. Попит на знання, на зацікавленість — це надзвичайно важливо. Якщо говорити про «Ти [Романтика]», то інтерес до неї багато в чому був пов’язаний із темою розстріляного відродження. Після вистави значно більше людей почали цим цікавитися, з’явилося більше книжок у книгарнях.

І зараз подібна історія відбувається з «Ребелія [1991]» — зростає інтерес до цих постатей, до цієї частини історії. І це, як мінімум, дуже важливо: люди відкривають їх для себе.

Михайло: Ви популяризуєте нашу українську культуру…

Валерій: Так, це важлива популяризація наших визначних постатей — людей, які доклали величезних зусиль до того, щоб наша країна стала незалежною.

Михайло: І ви цю історію не просто нагадуєте, а проживаєте її на сцені.

От, наприклад, Миколо, ви тут одразу в двох ролях: як співзасновник творчого осередку МУР і як актор вистави. Скажіть, ви граєте Івана Дзюбу. Ви свідомо обрали цього персонажа?

Микола: Так, свідомо, але ще до появи фінального сценарію я готувався і вивчав матеріали про Кравчука. Була ймовірність, що гратиму саме його. Проте згодом стало зрозуміло, що там потрібен актор із сильними вокальними даними, а я в цьому плані не настільки впевнений. Тому зосередився на ролі Дзюби.

І я дуже радий, що все склалося саме так. У мене багато спільного з цим персонажем. Навіть на базовому рівні — і я, і Іван Дзюба родом із Донеччини. І вже на цьому багато що будується в моєму розумінні образу. Крім того, мені здається, ми з Іваном Михайловичем не дуже далекі за психотипом.

Дуже допомогло і те, що є можливість особисто поспілкуватися з Мартою Дзюбою. Дізнатися про нього те, чого не прочитаєш ані у Вікіпедії, ані навіть у книжках. Звісно, можна подивитися інтерв’ю чи прочитати мемуари, але це зовсім інше.

Коли ти сидиш навпроти дружини Івана Дзюби, а потім виходиш на сцену і говориш слова про те, що всі принципи нічого не варті без родини… І коли вона сидить у залі, буквально в кількох рядах від тебе, і ти дивишся їй в очі, промовляючи це — це абсолютно унікальний, майже позаземний досвід. Я не знаю, чи ще колись матиму нагоду прожити щось подібне з іншим персонажем. Це дуже хвилююче і це величезна відповідальність.

Михайло: Валерію, а ви проживаєте іншу сильну постать цієї історії — ви граєте В’ячеслава Чорновіла. Як ви готувалися до цієї ролі? Чи був страх не дотягнути до масштабу цієї особистості?

Валерій: Коли починаєш роботу зі страхом, то її, мабуть, одразу можна завершувати. У мене не було якогось особливого страху перед початком. Мені було цікаво, важливо і дуже хвилююче братися за постать В’ячеслава Максимовича. Тим більше, я народився в час, коли він жив — ми, умовно кажучи, жили в одну епоху, хоч я тоді ще був зовсім малим. Те, що він означав для України і для нашого суспільства, — надзвичайно важливо.

Щодо підготовки: те, про що говорив Микола — певна схожість психотипів — мені також допомогло. Але я говорю саме про сценічний образ, а не про спробу відтворити людину буквально. Я не копіюю В’ячеслава Чорновола в жодному разі. Текст, емоції, сенси — це все було закладено автором, Сашком. Моє завдання — взяти ці слова і зробити їх своїми. І, як і в «Ти [Романтика]», не перетворювати цих людей на «бронзу». Вони живі — як Дзюба, Чорновіл, Горська, Симоненко, Стус. Так, у цьому є пафос — але інакше не можна, бо це історії боротьби. А боротьба завжди пов’язана з втратами.

На жаль, є смерті. Є люди, які віддають життя за інших — як тоді, так і зараз. І тому те, що ми маємо змогу передавати ці історії зі сцени, відкривати їх для глядачів — уперше чи заново — це дуже важливо. І це величезна відповідальність.

Микола: Я думаю, для багатьох це ще й про повагу — до цих людей, до їхнього доробку, до результатів їхнього життя. На нас лежить відповідальність продовжувати суспільну пам’ять про них. І від того, як саме ми їх покажемо, залежить, як умовний глядач — у Харкові, Дніпрі чи Києві — запам’ятає Горську, Дзюбу чи Чорновола. Наше завдання — бути чесними в цьому відтворенні. Не в зовнішніх деталях — не в костюмі чи жестах — а в передачі духу цих людей.

Валерій: Я бачив роботи Алли Горської — вони неймовірні. І Альона Якименко на сцені робить її по-своєму. Це не так, як я уявляв, але водночас — це дуже точно і сильно. Є портрети Горської, є історії про їхні поїздки, зокрема до Маріуполя, де вони створювали мозаїки. Це була надзвичайно сильна, енергійна людина.

Микола: Це жінка — неприборканий вогонь.

Валерій: Так, вона справжня стихія. І Альона це передає на сцені — по-своєму, але дуже переконливо. І це прекрасно.

Михайло: І це все подається з максимальною точністю, з максимальною серйозністю.

Микола: Точністю до чого?

Михайло: До історії. У таких роботах завжди відчутна глибина, історична ретроспектива. Хто у вас відповідає за історичне наповнення, роботу з архівами тощо?

Валерій: Сашко Хоменко. По суті, він і писав сценарій до всієї цієї історії. Він опрацював величезну кількість інформації, зібрав її в такий пазл, щоб воно все працювало, взаємодіяло і було цікаво. Думаю, він провів за цим не один тиждень роботи.

Микола: У нас є студія, і в Сашка там окрема кімната, стіл. Я дуже добре пам’ятаю, як він виглядав перед «Ребелія [1991]»: це просто стоси книжок, за якими навіть самого Сашка не видно. Він усе це перечитував і структурував у сценарій сам. Але й історики йому теж допомагали.

Михайло: Крім історичної ретроспективи, «Ребелія [1991]» — це ще й дуже сильне візуальне наповнення: світло, сценографія, декорації. Усе це виглядає дуже органічно. Ця візуальна мова також народжувалася в процесі?

Валерій: Так, звичайно. Її створювала велика команда. Сашко Хоменко — режисер і сценарист. Інна Матюшина — хореографка-постановниця. Там була величезна синергія: постійні обговорення, пошук рішень, рух у різні боки, повернення назад і знову вперед. Також Вітя Ткаченко, композитор цієї вистави. Це справді колосальна спільна робота.

Микола: Навіть звукорежисура у нас вийшла на зовсім інший рівень у порівнянні з «Ти [Романтика]». Там багато хто казав, що музика іноді «накриває» все й слова губляться в ній, перетворюючи виставу на шум. Тому над звуком ми працювали дуже довго і уважно. Ми навіть замовляли спеціальні мікрофони з Канади чи, можливо, США — чекали на них місяць. І поступово вводили їх у трупу, вистава за виставою.

Михайло: Ви можете зараз сказати, що буде після «Ребелія [1991]»? Ви підете в цьому ж напрямку чи плануєте змінювати форму, жанр, експериментувати?

Валерій: Життя покаже.

Микола: Ми точно далі працюватимемо в напрямку мюзиклу. Ми зробимо щось більше — і, скоріш за все, ще масштабніше й ще більш несподіване. Кожна нова робота має бути кроком уперед. Я дуже сподіваюся, що ми не залишимося на тому самому місці, де є зараз.

Валерій: Як людина, яка давно працює в театрі, можу сказати: може бути все що завгодно. Але ми будемо старатися робити краще і якісніше.

Михайло: Хлопці, а як вам Полтава?

Микола: У Полтаві, як завжди, чудові глядачі. Це класне місто. Ми завжди раді виходити тут на сцену і бачити ці полтавські очі.

Валерій: Мені дуже подобається Полтава ще й тим, що сюди часто приїжджають харків’яни. І цей мікс полтавської та харківської публіки дуже «розганяє» зал. Але загалом тут завжди тепло. 

 

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша